Отож, беручи в руки нову книгу Тараса Прохаська, написану в співавторстві з його дружиною Мар’яною, сподіваєшся насамперед прочитати «чарівну казку».
До цього є всі передумови – великоформатна книжка з тонованими аркушами, оздоблена авторськими м’якими і милими ілюстраціями. До того ж, проста й зграбна оповідь одразу захоплює й не відпускає, численні імена тваринок запам’ятовуються легко й весело, герої викликають симпатію.
Історія складається з коротеньких розділів-оповідок, у яких автори розповідають про родину кротів, їхніх сусідів, журналістську роботу тата-крота, який носить найменших двійнят у кишені, про кротеня яке вчиться плавати, про яйце невідомого птаха та інші невигадливі й милі пригоди. Вигаданий край, окрім кротів, населяють різні істоти. Серед яких Німа Куниця, лікарка Сова, білочки, їжак із польським акцентом…
У цьому плані книжка трохи подібна на оповіді Алана Мілна про «Вінні Пуха», однак значно поступається їй за вигадливістю подій. Загалом, надмірна простота мікросюжетів кожної історії поруч із відсутністю наскрізного об’єднавчого сюжету-стрижня — головні недоліки загалом цікавої повістинки від Прохаськів. Адже не секрет, що саме цікава ідея та вигадливий сюжет є засобом утримання уваги молодших читачів. Приміром, уже згадувані мумі-тролі мусили мати справу з кометою, капелюхом чарівника та іншими цікавими речами, щоб вповні донести читачеві ключові послання авторки — родину, вірність, дружбу, любов…
Ключові моменти казок про кротів та їхніх друзів так само важливі й цікаві. Автори наважилися вести мову з дітьми про такі непрості питання, як смерть (померлі кроти за розповідями батьків потрапляють на небо, де роблять білий сніг), як життя в багатодітних родинах, коли батькам бракує часу на себе (і мама-кротиха мусить грати на контрабасі, щоб розвіятися), як, зрештою, покинуті діти (зайченя, народжене восени, від якого відмовилася зайчиха-матір). Це чудово, що про такі речі у книжці йдеться відверто і без придиху, дитина в цьому діалозі сприймається як рівна оповідачу особистість.
Однак саме ці речі, вторинні у таких книгах, як «Вітер у вербах» та казки про Мумі-тролів, виходять у книжці «Хто зробить сніг» на перший план, підмінюючи собою події, з’являючись замість «cliffhangers», які повинні були би тримати увагу читача і спонукати читати далі. Сюжет у книжці «Хто зробить сніг» базується саме на низці мікроподій та мікровисновків, але поза тим — відсутня історія. Тобто — казка. Тобто — чарівна казка.
Хоча, знаєте… Дітлахи так люблять усілякі оповідки про маленьких тваринок, які живуть собі у маленьких хатках і п’ють чай із маленьких горняток, що, можливо, всі ці розумування не матимуть для адресної аудиторії книжки жодного значення. :)