Хто ж була ця дівчина й чого вона сиділа біля криниці?
Називалась вона Оксана Баранюк. Мала маму, вдову Марію; її батько колись козакував, а, постарівши, оселився недалеко під лісом і там помер.
До Оксани залицявся двірський козак Петро Дуб, і вони обоє мали незабаром одружитись, та вістка про похід козаків стала на перешкоді. Петро мусив боронити свого пана. Ото ж Оксана чекала на свого Петруся, щоб від нього довідатися, що діється в світі, порадитися, що їй робити.
Проминуло якої пів години, й з кущів вийшов Петро Дуб, молодий гарний парубок. Привітався з Оксаною й сів поряд неї.
— Що ж чувати, Петрусю?— запитала Оксана.
— Хмельницький уже близько,— відповів Петро,— я прийшов тобі сказати, щоб ти йшла зі мною до палацу, там буде безпечно.
Оксана наставила на Петра свої карі очі й заговорила:
— Значить, я б мала утікати від своїх братів-козаків до наших гнобителів-ляхів? Ні, Петре, того не буде. Я раджу тобі, щоб ти сховався в лісу й приєднався до козаків, допоміг їм замок здобути. Ти міг їм показати, куди і як іти, ти багато можеш їм допомогти.
— Не можу, Оксанко, цього зробити. Мені добре в замку; козаки однаково не візьмуть замку й підуть дальше, а ми опісля одружимось і заживемо в достатку й спокою.
— В достатку, може бути, але не в спокою,— відповіла Оксана. Хіба могло б бути спокійним твоє серце при згадці, що ти на своїх братів руку підіймав, і не став їм у допомозі. Ні, Петре, нехай тебе Бог боронить від того, щоб ти ляхам помагав і на тому будував наше щастя. Коли козаки подолають ляхів, тоді й ми станемо вільними - й поберемось.
— Кажу,що в спокою будемо жити,— мовив Петро,— чому ні? Якщо буде достаток, то буде й спокій, а що достаток буде,то я певний, бо пан любить мене й я скоро буду старшим.
— Петрусю, панська ласка до порога.
— Для мене буде й за порогом,— відповів Петро,— треба триматися, де є більша сила, козаки нічого панам не зроблять, а я ще в нагороду можу дістати шибеницю, навіщо ж мені це.
— Я не сподівалась, Петрусю, щоб ти так говорив.
Козаки - то наші рідні брати, а пани - то наші вороги відвічні, наші гнобителі.
— Та що ти знаєш, Оксано, краще приходь до замку, там будемо разом.
— Ні, Петрусю, я до замку не піду, козаки мене не зобидять.
— Ну, а пани, якщо такі добрі, то також не скривдять, так що мені нема чого боятися.
— Я тебе Оксано не слухаю, завтра перед вечором прийду сюди й ти поїдеш зі мною, там буде тобі добре.
— Нізащо в світі,- відповіла Оксана, - я між ляхів не хочу йти.
— Я тебе й питати не буду, заберу й кінець.
Це сказавши, Петро поцілував Оксану, й зник у кущах.
Оксана сиділа під дубом, що його звали кучерявим, бо дійсно він таким виглядав. Оксана сиділа й думала, що то
буде, як прийдуть козаки? Найбільше журило її, що Петро такий вірний панам, і не хоче пристати до козаків.
Уже був полудень, як Оксана встала, напилась чистої джерельної води з кринички й пішла до своєї хати, що стояла недалеко від того місця.
— Де ти була, доню? - спитала Оксану мати.
— Я сиділа, мамо, біля кринички, а туди над'їхав Петро, й ми трохи поговорили. Я сказала йому, щоб він пристав до козаків, які прийдуть, але він і слухати не хоче.
— Звісно, панський блюдолиз, пани дорожчі йому, як свої брати,- зітхнула мати мовчки.
— Мамо, він казав, що завтра приїде й забере мене до замку.
— Ні, доню, я тебе не пущу, не маєш потреби утікати перед рідними братами, пам'ятай, що й твій батько був колись козаком. Нехай Петро тримається своїх панів, а ми будемо самі по собі жити.
— А де ж би я, мамо, пішла. Я сказала йому, що до замку не піду.
Настав вечір, повечеряли й вже лагодилися спати.
Оксана вийшла на подвір'я послухати щебетання пташок. Ніченька була гарна. То тут, то там неначе востаннє на добраніч, цвіркнула пташка, а в небесах почали показуватись мерехтіння зірок, що запрошували Оксану постояти й полюбуватись чарівним вечором.
Ще хвилину постояла Оксана й вже хотіла йти до хати, коли майнула якась тінь біля воріт, а за хвилю перед Оксаною опинився молодий чорновусий запорожець у малиновім жупані й тихо сказав:
— Не бійся, дівчино, горличко, я козак-запорожець. Скажи мені, чи тут близько є ляхи і чи їх багато?
Оксана вмить заспокоїлася і відповіла:
— Ні, козаче, тут близько їх немає, вони збираються в замку в Збаражі й там готуються до оборони. Ти, козаче, мабуть, голодний?
— Щоб так дуже, то ні,- відповів запорожець, - але з твоїх рук то з'їв би.
— Ходи, козаче, до хати.
— Ні, дівчино, до хати не піду, але сюди як винесеш, то візьму. Оксана в одну мить метнулася до хати, сказала мамі, що очікувані гості вже близенько й винесла козакові миску вареників.
— Але ж і добрі вареники, - хвалив запорожець, смачно заїдаючи.
— Спасибі тобі, дівчино, завтра може ще побачимось.
— Якби, - сказала Оксана, - тих вражих ляхів трохи уговкали, бо вони дуже розбрикались.
— Уговкаємо їх дівчино, аж їх дідько візьме. Надобраніч, тобі, чорнобрива, - сказав запорожець і десь зник, як під землю пішов. Майже цілу ніч не спала Оксана, їй стали ввижатись козаки, що ось, ось уже прийшли. Як тільки почало світати - Оксана була на ногах. Упоравшись, пішла до свого улюбленого місця, під кучерявий дуб біля криниці. Прийшла, оглянулась довкола і сіла під дубом.
Минуло всього кільканадцять хвилин,аж тут раптом із кущів вискочив молодий запорожець на вороному коні. Зіскочив на землю й звернувся до Оксани:
— Дівчино, чи це ти вчора годувала мене варениками з сиром?
— Може й я, - відповіла Оксана й почервоніла.
— Гаразд, - сказав запорожець, — ти, дівчино, не червоній, а послухай уважно, що я тобі скажу. Учора, як я здавав звіт ясновельможному панові гетьманові, то сказав, що ти мене частувала смачними варениками. Гетьман любить вареники, отож велів мені передати тобі його просьбу, щоб ти швиденько зварила таких вареників, та хоч зо дві макітри, то й полковники поживляться. Гетьман за те тебе обдарує, будь певна. Ось тут гарне місце під кучерявим дубом і близько до криниці.
— Ой, Господоньку! - скрикнула Оксана,— чи ж я колись гадала, що для такого високого гостя буду вареники варити.
Зараз, козаче, біжу й візьмуся до роботи.
— Спішися, дівчино, бо скоро тут гетьман і старшини будуть. Винеси скатертину чистеньку, щоб застелити.
— Усе постараюся,- сказала Оксана й побігла до хати.
-Мамцю!- крикнула Оксана, переступивши поріг, -берімось до роботи. Будемо вареники варити для ясновельможного пана гетьмана й для старшини.
— Що ти кажеш, доню?
— Правда, мамо,- й передала їй усю розмову з козаком. Взялись обидві до роботи, й скоро в двох великих банях варились вареники, смажилась солонина й топилось масло.
Коли вже все було готове, увійшов до хати той самий молодий запорожець, уклонився й сказав, що гетьман і старшини приїхали й можна подавати вареники. Оксана причепурилась як слід і понесла у великій мисі вареники до криниці. Там вона побачила кремезного чоловіка, багато одягненого, а побіч нього ще кілька козаків.
Оксана поставила мису перед товариством, а сама припала до ніг гетьмана й сказала:
— Не сподівалась я такої чести, щоб для самого ясновельможного пана гетьмана страву готувати. Пробачте, якщо не буде вам смакувати, бо ми звикли по простому варити-готувати.
Богдан Хмельницький підняв Оксану, поцілував її в чоло й сказав: — Бачу, голубко, що ти зі щирим серцем варила вареники, тому вони будуть смачні.
— Чи може дівчина з такими гарними бровами варити несмачні вареники? Оксана ще хотіла щось сказати, але слова застрягли їй в горлі. Вона поцілувала гетьмана в руку й заходилась розставляти миси. Тимчасом козак приніс і ще дещо з хати.
Джура подав горілку, й гетьман узявся до їжі. Видно, що він їв із великим апетитом, а разом з ним і старшини.
Оксана стояла й з великою радістю дивилася, як гетьман, оспіваний кобзарями, такий велетень, їв зі смаком її вареники. Коли не лишилось ні одного в мисі, гетьман покликав Оксану й сказав: — Дякую тобі, доню, що такими смачними варениками мене й старшину нагодувала, й за цими словами дав Оксані два таляри. За ним і старшини обдарували Оксану грішми.
Оксана сама не знала, що з нею робиться, здавалось їй, що то сон. Але ж перед нею стояв сам гетьман, пострах ляхів, а в руках - гроші.
— Якже ж тебе звати, дівчино? - запитав гетьман.
— Оксана Баранюк. Мій покійний батько також козакував замолоду.
— Від гарного батька гарна й дочка, - сказав гетьман.
— Скажи, Оксано, чи не могла б ти знайти кого, щоб розповів, що діється в замку Збаразькому й яка його оборона?
— Великий гетьмане, з запалом говорила Оксана, я сама піду туди й все розвідаю.
Гетьман залюбувався Оксаною, її рішучістю й сказав до старшини:— Панове старшино, чи є така друга країна, щоб могла похвалитись такими дітьми?А, звертаючись до Оксани, сказав:— Коли це вчиниш, Оксано, то зробиш велику послугу всьому війську й одержиш від мене велику нагороду.
— Для мого народу й життя свого не пожалію, — сказала Оксана.
— А коли ти можеш повернутися? — спитав гетьман.
— Зараз же піду, а вночі вернуся, хіба що ляхи на палю настромлять.
— Гаразд, — сказав гетьман. В ночі іди, Оксано, вивідай, як багато війська в замку, скільки гармат, чи мають багато припасів, і чи не чикають звідки на поміч.
— А, чи зможеш дістатись до замку?
— Так, зможу, — відповіла Оксана й розповіла про Петра.
— Коли так, то добре, іди й старайся вночі повернутися, а козаки за той час відпочинуть.
Уклонилась Оксана й за кілька хвилин вийшла з хати в не безпечну дорогу.
Для гетьмана Богдана Хмельницького козаки поставили намет біля дуба, виставили сторожу й очікували на повернення Оксани.
Знаючи добре дорогу до Збаразького замку, Оксана більшу частину її перейшла лісом, а потім пустилася польовою дорогою. За два кілометри від замку затримала її польська сторожа. Оксана сказала, що йде до замку, щоб там схоронитися на час битви, й що в замку служить її суджений Петро Дуб.
Все ж таки сторожа не повірила й забрала її з собою до замку. Оксані цього лише треба було.
Прибувши до замку, сторожа привела Оксану до коменданта Сосновського.
Сосновський наказав покликати Петра. Переконавшись,
що Оксана має дійсно з Петром “мілосне стосунків ”, направив її до своєї кухні до помочі кухареві. Мав при тому пан комендант ще й інші підстави, призначаючи Оксану для себе, бо як уже відомо, Оксана була гарної вроди.
Петро завів Оксану до кухні, радіючи, що вона тут біля нього, але йдучи дорогою спитав її:
— Оксано, може тебе козаки вислали сюди щось вивідати, то ж гляди, я не зважатиму, що ти моя суджена, власною рукою зітну тобі голову.
Оксана затремтіла, але через хвилю оволоділа собою й відповіла:
— Твої слова дивують мене. Що я, дівчина, розумію у військових справах, що мене козаки висилали на вивідування, я прийшла до тебе.
— Я спитав тебе, маючи на увазі нашу вчорашню розмову під дубом, пам'ятаєш?
— Так, — говорила Оксана. — Вчора, Петрусю, було спокійно, а сьогодні як військо вже близько, то страшно стало й за все забула.
— Гляди ж мені, сиди тихо, а я наглядатиму за тобою.
Це дуже не сподобалося Оксані. Вона відчула відразу до Петра, й зненавиділа його як свідомого ворога, зрадника свого народу, панського підлизника.
Кухар радо прийняв Оксану під свою опіку, бо потрібно було йому помочі, а Оксана була задоволена, що могла спокійно приглядатися, що робиться в замку. Час короткий, у ночі вона мусить бути вдома, а тут нема як вимкнутися з замку, навколо грубі стіни, стоїть варта, а за мурами їздять кінні роз'їзди.
Зажурилась Оксана, що їй робити, а тут ще й Петро слідкує за нею. Вже смеркалось, на небі було хмарно, Оксана відчувала свою безсильність і була готова плакати, коли раптом з'явилась несподівана надія на порятунок. За замком стояли деякі продукти й комендант зарядив кухареві, щоб усе перенести до кухні.
Кухар вислав робітників, своїх помічників, а між ними й Оксану. Радісно забилось її серце, коли вона переступила поріг замкової брами, треба було користати з цієї нагоди та з темряви, що наступила.
Коли наблизились до будинку, що служив тимчасово як магазин, Оксана непомітно відділилась, і мерщій зникла у ярку. Звідти пробралась до великої старої будівлі, що стояла пусткою. Тут Оксана рішила трохи пересидіти й в догідно хвилину вирушити в дорогу. Лише дійшла вона до стіни, як хтось схопив її міцно за руку.
Оксана вся затремтіла, коли побачила, що то був Петро Дуб.
— То ти, падлюко, втікаєш, — прошипів Петро. — Ти прийшла на вивідування, зараз я з тобою розправлюсь.
Страшна небезпека додала Оксані сили, думка почала сильніше працювати. Ліва рука її була в руці Петра, а права свобідна упиралась в жолобину повну піску й пороху. Наче блискавка промайнула думка в голові Оксани, й вона, затиснувши в жменю пісок, сипнула ним Петрові в очі, й в ту ж мить сильним духом вирвала ліву руку й що сили кинулась тікати.
Петро не міг дігнати Оксану, бо нічого не бачив, а пісок різав очі. Він вихопив пістоль і вистрілив услід за Оксаною. Куля не поцілила її, але гук стрілу стягнув на те місце варту, якій Петро розповів, що сталось. Умить за Оксаною кинулись жовніри піші й кінні.
Доводилось круто; піймають ляхи, подумала вона, то будуть мучити, вихопитися з поміж них також тяжко. Надворі тихо, як почне бігти, то зараз почують. У цей критичний момент побачила Оксана, крислате дерево, й кинулася до нього як до останнього порятунку. Призвичаєна лазити по деревах, вона з легкістю вивірки за декілька хвилин була уже захована віттям на дереві. Сидячи там, чула Оксана, як бігали жовніри навколо, як їздили кіньми роз'їзди. Через деякий час стало тихо, тоді Оксана злізла з дерева й тихцем попрямувала до лісу.
Уже доходила до дерев, як тут несподівано з’явився польський роз'їзд. Оксана щодуху гнала до лісу, а роз'їзд настигав її. Ще яких десять кроків і вона вже була б у лісі, але напасники не дозволили їй на це. Прицілився один і вистрелив, куля попала дівчині в ногу. Оксана зробила ще пару кроків і впала. У цей критичний момент, коли польські жовніри вже мали схопити Оксану, вискочила з лісу група козаків і вдарила на них. Двох звалилось, козаки оточили Оксану, а молодий Василь Перекотиполе, той самий, що розмовляв із нею на її подвір’ї, нахилися до неї й сказав:
— Щастить мені , Оксано, на стрічу з тобою. Цього разу була б тобі біда. Що ж була ти в замку?
— А де ж би я була до цієї пори? Ледве втекла звідти.
Перев'язали козаки їй рану й поїхали в ліс. Оксана не могла йти пішки, тоді Василь узяв її до себе на коня, придержував її рукою за гнучкий стан. Любо було їм їхати й говорити. Коли дісталися до Зеленої Криниці, застали гетьмана, що сидів біля варти в задумі.
Оксана присіла біля ніг гетьмана й почала оповідати про свої пригоди. Говорила про все, що бачила в замку.
Рана Оксани була легка, куля кости не зачепила. Уранці вирушили козаки проти ляхів. Ляхи не витримали вдару й замкнулись у замку, а козаки обступили їх і почалася відома збаразька облога.
У час облоги Василь часто навідувався до Оксани, й вони полюбили одне одного.
Кожного разу, як вони сиділи разом під кучерявим дубом, біля зеленої криниці, згадували, як то ще недавно тут сидів Богдан Хмельницький і складав свої великі плани.
Одного дня приїхав Василь на декілька хвилин і вони по звичаю сіли собі під дубом. Це було рано, саме сонечко сходило, вони ще не встигли й розмовитись як слід, як тут рознісся гук пострілу, й Оксана скрикнула від болю у лівій руці, прошитій кулею.
Василь скочив на ноги й побачив у кількох кроках польського жовніра, що прицілився до нього з пістоля. Розлігся постріл, але куля лише прошила шапку Василя. У ту хвилю Василь був уже коло жовніра, й між ними почалася боротьба на шаблі.
Лише тепер Оксана пізнала, що то Петро Дуб і скрикнула:
— Василю, це зрадник, Петро Дуб.
— Замовчи, гадино, прошепотів Петро й ще з більшою лютістю напав на Василя. Той збагнув, що коли він загине, то Петро буде знущатися над Оксаною, або прямо уб'є її. Він зібравши усі сили і відбивши удар Петра, розчерепив його голову шаблею.
За зраду свого народу, за прихильність до ворогів Петро Дуб наложив головою…
Викопали в лісі яму й похоронили Петра. Незабаром відбулись великі події…
На допомогу обложеним ляхам спішив сам король польський Казимир. Хмельницький залишив частину війська під Збаражем, несподівано напав на королівське військо, й розбив його на голову під Зборовем. Там же була укладена так звана Зборівська умова.
По закінченні козацького походу, війська козацькі повертались на Україну, із цього скористав Василь. Він забрав Марію Баранюк з донькою Оксаною й поїхав до себе на хутір, біля Дніпра, де за місячи часу відбулося і весілля. Василь з Оксаною зажили в любові та щастю. Частенько згадували вони Зелену Криницю й кучерявий дуб.
Дуба того вже давно нема, а криничка копана стоїть ще й досі як свідок минулих подій. Пив із неї свіжу джерельну воду великий гетьман Богдан Хмельницький, п'ють із неї воду ще й досі селяни Кошляк, Великих Гнилиць і Пальчинець.