Сини, як один:
- Готові!
- Чи ж можете нагодувати люд свій і оборонити, як треба, від нападників?
Сини переглянулись. Не бачили вони на свої очі ще живого ворога, хоч з оповідей дідів чули.
- Готові! – як мур.
- Я радий і ввірю у вас, сини мої. Надходить мій час останній. Смерть вже стоїть за плечима, і чую я щоночі голоси діда вашого і батька свого. Він кличе до себе. То ж заки ще при силі і змозі, хочу обділити вас. Кожен одержить, що хоче. Візьме треть людей всіх, і поведе на землі нові та збудує своє місто. Щоб не було сварок між вами, по смерті моїй лишіть місто моє і йдіть, хто куди схоче. Любітеся, брати, бо доти вас не зборе ніхто, поки вкупі будете. З цим взяв Цар мітлу, дав синам і сказав:
- А - ну, силачі, ломіть!
Моцувалися сини, аж жили набрякли на карках, а не зломали. Розпустив тоді князь талівку і прутики розсипалися по землі. Від найменшого дотику могутніх рук вони ламались. Без слів зрозуміли сини батька. Схилили коліна перед ним:
- Русе! Ти найстарший, підеш туди, де сонце сходить до ріки великої, названої Дніпром-Славутою. Бо тече вона во славу народу нашого довгі віки.
- Ляше, ти підеш туди, де сонце спочиває, до Вісли - ріки.
- Ти, Чеше, іди аж за гори. Молодий ти єси і ноги маєш моцні та бистрі. До земель братів не лізь. Моя тобі рада: іди до Влтави - ріки благодатної. Там знайдеш все, що треба. Йдіть на землі свої, не оглядайтеся.
З тим і помер князь. А сини довго не чекали. Схоронили прах батька в землі, насипали високу могилу і рушили в три сторони.
Щасливо дійшов Рус з людьми його племені до широкого Славутича. Вибрав місце неприступне, на горі високій, і збудував місто Київ. Землю ж назвали Руською. Найстарша вона, всім дає лад. Не зачепить нікого русин, як його не зачіпають. Не шукає земель чужих, дає лад своїм.
Дійшов Лях зі своїм племенем до ріки широкої і також заклав на її берегах місто Краків. Назвали ту землю Ляською. З самого поселення почали нападати на народ ляський германці. Тому люди мусили дружно боронитися від нападників.
Наймолодший Чех довго блукав землями, і багато згинуло народу його в дорозі. Перейшли гори Карпати і, змучені всі, спинилися коло ріки Влтави. Далі ані руш. Так і поселилися там. Землю назвали Чехією.
Доки жили брати, мир панував на землі. Помагав Рус, найстарший, обом братам в обороні з ворогом. Приходили на поміч Русу, як треба було, молодші брати. Та йшли роки. Минулися князі-брати. Перед смертю знов поділили землю між діти свої. Всім не вгодиш! Почалися сварка, та недовго вона тривала. Кров слов’янська братня озивалася завжди в грудях нащадків, і вже гинули чужаки під їхніми мечами, і втікали світами. Жодна сила не розірвала єдності міцного, вічно живого слов'янського древа народів-братів.
/Записав 1969 р. М.КРИЩУК у с. Колодіївка Підволочиського р-ну від В. ЗАХАРКІВА, 1888 р.н./
// Неопалима купина : легенди та перекази землі Тернопільської . - Тернопіль : Джура, 2007