Легенда про калину.
Одного гарного погожого дня на наше село напали чужинці, вони бігали від хати до хати, старих людей вбивали, молодих забирали в полон, грабували все, що можна було забрати з собою. А що не можна було забрати то спалювали.
Одна дуже красива молода відважна дівчина вирішила втекти від злих яничарів, але їй не вдалось втекти, ворожа шабля наздогнала її і зарубала. А на шиї у дівчини було багряно – червоне намисто. Воно розірвалось і розсипалось. І на тому місці, де впали обкривавлені намистинки, виросли кущі червоної калини, які весною зацвітають білим пахучим цвітом, а восени вкриваються червоно - гарячими гронами, нагадуючи про криваву боротьбу селян з яничарами.
Золото чи вірність своєму народу.
Давно це діялось. Була гаряча жнивова пора. Всі працездатні люди були в полі, збирали врожай. Раптом хтось крикнув: «Татари!». Люди кинулись бігти до схову. На краю села була побудована велика стодола. Вона служила сховищем від нападників. Люди там захвалить. Лише одна жінка не добігла до схову і її зловили татари. Вони вимагали в неї, щоб вона просила, щоб люди відкрили стодолу. За це вони дадуть їй в нагороду багато золота. Жінка зрозуміла, що татари не дуже добре розуміють українську мову і вона перехитрила татарів. Вона стукала в двері і говорила: «Відчиніть і ні», «Відчиніть і ні», «Відчиніть і ні». Люди зрозуміли її і не відчинили. Раптом в небі загриміло, вдарила блискавка і всі татари загинули, а жінка перетворилась на плакучу вербу.
Вже давно немає тої стодоли, а верба стара росте край поля. Молоді віти щовесни зеленіють і хиляться до самої землі, немов дякують Господу Богу, що врятував стільки людей від татарської шаблі.
Легенда про вірне кохання.
Молодий стрілець дуже полюбив гарну карооку, чорнобриву дівчину на ім`я Катруся. Вони зустрічались біля млина, де текла річка і ріс кущ калини, любились та присягались у вірності. Пішов той стрільчик волю здобувати, залишив Катрусю саму страдати і його дожидати. Довелося йому гірко бідувати: голод і холод переносити, а ще ворожі кулі часто приймати та рани пекучі перевивати. Пройшов рочок, другий, дівчина тужить, плаче з жалю побивається та з сльозами калини питається: «Скажи, калинонько, де мій миленький, чи живий, здоровий, коли до мене повернеться?». А калина відповідає: «Нема твого стрільчика живого, бо ворожа куля його підбила, червоною кров`ю його тіло облила». Дівчина, як почула таку страшну звістку, то з жалю заніміла, а коса її посивіла.
Все життя ходила Катруся до млина, де ріс кущ калини, який був єдиним свідком їхнього великого кохання. Шелестів вітер листочками калини, ніби шептав: «Я тебе кохаю, Катрусю».
Туга за рідним краєм.
Одна молода пара зустрічались, полюбились щиро. Прийшла пора одружуватись. Була неділя, гарний був погожий день, світило сонце, все село раділо, бо в селі весілля – то велика радість. Коли вийшли весільні гості з молодими, старостами, дружками, дружбами, щоб іти до шлюбу, до церкви, раптом налетіла бусурманська орда з гострими шаблюками. Гості з вилами, лопатами, сокирами, що кому попало під руку кинулись у бій, але бій був нерівний. Загинули наші від гострих бусурманських шабель.
Один турок приглянувся до дівчини молодої, яка була гарно одягнена у весільну одежу. Її заарканили і погнали в Туреччину. Не було кому плакати за молодою, бо, вся рідня і її наречений стекли кров`ю, порубані турецькими шаблюками. Там в Туреччині її відходили і продали в рабство за великі гроші.
Дівчина в турецькій неволі зустріла українських полонених, які годували биків, різали їх на м'ясо для турків. Вони вирішили допомогти дівчині втекти з турецької неволі. Треба було пливти водою. Вони підготовили багато бичачих міхурів. Коли дівчина підходила до річки, вона надувала міхурі, прив`язувала їх до рук і ніг і так перепливала річку, а перепливала вона тільки в ночі.
Цілий рік українська полонянка добиралась з турецької неволі до рідного дому. Прийшовши до рідного села, впала на коліна і цілувала рідну землю.
Легенда про зрадливе кохання.
На північному сході, між Клебанівкою і Коршилівкою, біля татарського шляху є поле, де ніколи не родять ні зернові, ні технічні культури. Росте там тільки червоний мак і голубі волошки.
Розповідають старожили, що колись в далеку давнину тут дівчина застрілила хлопця, який її зрадив, надумав женитися з іншою.
Любив Василько Євгенію, дуже любив. Вони всюди були разом: на вечорницях, зустрічались в лузі біля річки під розлогими вербами. Про їхнє кохання знали вже в селі. Всі думали, що вони ніколи не розлучаться. Раптом Василь почав все рідше приходити до Євгенії. Пішла по селу чутка, що Василь вже залицяється до Марії і вже готуються до весілля. Євгенія відчула і зрозуміла що Василь зрадив її, а під серцем в неї вже тріпотіло нове життя, плід кохання. І от одного разу, коли Василь поїхав купляти весільні подарки для Марії, Євгенія з наганом в руці засіла в житі біля татарського шляху. Коли Василь наблизився до того жита, Євгенія вистрілила в груди коханого Василька. Кров залила біле тіло Василька, і він востаннє глянув своїми голубими очима на синє небо і мертве тіло впало в пахуче жито. З того часу тут ростуть голубі волошки, ніби нагадують очі Василька і червоні маки, які нагадують пролиту кров за зрадливе кохання.
Джерела
Легенди Тернопільщини / упоряд. М.М.Крищук . - Тернопіль, 1991
Гасай, Є. І гомін віків, і природи краса : Дорогами Підволочиського району: путівник / Є.Гасай, Р.Матейко, Б.Мельничук . - Тернопіль, 1991
Спогади жителів села Клебанівка: Пелипчук Теклі Іванівни (1915 року народження), Рубахи Ольги Ярославівни (1943 року народження).