То все наша доля (с. Остап'є)

  • Вівторок, 07 травня 2013
  • 4586 разів

Село Остап'є.
Колись тут плескались води Сарматського моря, а потім мої предки облюбували собі місце для проживання під мальовничими скалами, мабуть, розуміючи красу довкілля. Багато років тому село Остап'є було маленьке, зі всіх сторін оточене непрохідними заростями, лісами. Дуби у лісах були такі, що п'ять чоловіків, узявшись за руки, не могли їх обійняти.
Ходять легенди, що в тих заростях жили люди, яких ніхто не бачив. У селі їх називали богинями і дуже боялися. Вони ж старалися не показуватися людям на очі. В тихі місячні ночі до поселення доносилися звуки хлюпання води, було чути сміх, крик, плач. Люди ніколи близько не підходили до тих місць. Але особливо пильнували своїх дітей, бо були випадки, що вони обмінювали гарних дітей на поганих. Поступово люди вирубали ліс, будували хати, а вирубані ділянки використовували під посіви. Село розбудувалося, дивні люди кудись зникли, болота висихали, залишилися тільки прекрасні поля та скали.

 

Мальовниче село Остап'є відоме з 1581 року. На околицях села розкопане підкурганне поховання доби ранньої бронзи та поховання Київської Русі де були знайдені залишки золототканої парчі та ювелірні прикраси. Загадкову назву села пов'язують зі старим Остапом.
Легенда розповідає, що під час турецької навали всі жителі села заховалися в лісі і ніхто не згадав про хворого, немічного Остапа який сам не зміг добратися до безпечнішого місця. Після нападу ворогів на тому місці, де було село, залишилось тільки згарище. Повертаючись, люди побачили старого Остапа, який ішов назустріч, опираючись на палицю. Саме вигук "Остап є!" і започаткував назву великого населеного пункту.
І хто знає, легенда це, чи правдива історія, однак є точні історичні дані про те, що село Остап'є було дійсно зруйноване вщент турками у 1701 році. В ті часи воно було розташоване зовсім на іншому місці. Зараз там велике пасовище для худоби. І досі ця місцевість зветься "селиськом".
Ще одна легенда про ті давні часи, коли на нашу землю йшли полчища монголо-татар. Стогнала земля, лилася кров наших предків, які відстоювали рідну землю.
Тисячі полонених йшли прокуреними шляхами, залишаючи рідний край, забирали з собою біль і тугу за ним.
Тоді і сталася ця подія, перекази про яку дійшли до нас у назві долини Кайдуб. Кажуть, що на цьому місці серед зелені дерев, пахощів польових квітів, стояв хутір. Там жив юнак на ім'я Кай і прізвисько Дуб. Про силу і красу цього юнака йшла слава краєм.
Дівчата закохувалися в нього, але серце своє він віддав бідній дівчині без роду-племені. Їхнє кохання було чистим і свіжим, як вранішня роса. Здавалося їм, що все живе навкруги радіє разом з ними. Квіти дарували їм свою красу і ніжні пахощі. Дуби наливали їх своєю силою, берізки ніжністю. Здавалося так буде завжди. Але горе кинуло тінь на їхню долю. Стогоном обізвалася земля. Сльозою скотилася роса зі зламаної квітки під копитом коня завойовника. Луною в Медоборах відізвався зойк коханої Кая. Вона кликала його на допомогу. Соколом кинувся він на своїх ворогів. Та сили були нерівні. Знесилений, об'юшений кров'ю похилився він до землі і накрив її своїм зраненим тілом. Поховали хлопця на тому місці де він загинув. На могилу поклали плиту і висікли напис: "Тут Кай Дуб".
Кажуть, що плита лежала на цьому місці донедавна. Легенда про кохання та вірність молодих людей дійшла до наших часів і збереглася у назві долини Кайдуб.
За селом зі східної сторони, видніється дорога, яка веде до лісу. По обидві сторони цієї дороги зеленіють поля. Поле, яке знаходиться ліворуч, жителі села умовно поділяють на дві частини, оскільки перша і друга мають свої назви і свою історію.
На території однієї частини жила на той час досить заможна сім'я господаря Макара Тарнавського. Навколо їхнього обійстя росли крислаті дуби, які нібито їм належали. Пізніше Макара забрали служити в Австрію. Там він і залишився. А згодом забрав і свого сина. З того часу вже господарство вела сама Макарова жінка або ж, як її прозивали Макариха. І до сьогоднішніх днів ця частина поля має назву Макариха.
Інша половина поля, яка знаходиться далі до села, називається Шилиха. Така назва також пов'язана з конкретним уродженцем села Шилом. Батько і син пішли на січ, а згодом загинули. На господарстві залишилась тільки жінка. З такої нагоди ця територія дістала назву "Шилиха". В селі і досі живуть далекі родичі цих сімей.
Якщо іти із Макарихи до Шилихи, то на шляху здіймалася стрімка гора яку в народі називати Коломийка. Старі люди розповідають, що через цю гору йшов шлях із Підволочиська на Теребовлю. Там завжди був рух і їхали люди на базар, завжди було чути гамір, сміх. Через те цю стрімку гору назвали Коломийка. Від слова рухливий, галасливий танець. Зараз там тільки невелике підвищення. Гору зрівняли бульдозером, дорогу закрили і посіяли лан.
Перечислюючи визначні місця Надзбручанського села, неможливо не згадати невелику територію біля лісу, де був вимуруваний великими полководцями Яном Суб'єцьким та Петром Сагайдачним міст, через який вони переправляли своє військо з боєприпасами, щоб урятувати село від турків. Пізніше на цьому місці поляки поставили пам'ятник мужньому захисникові який походив з польської родини, Яну Суб'єцькому. Та на жаль, до сьогоднішніх днів він не зберігся.
З північної сторони села простяглася ще одна дорога, яка спрямована на село Турівку. На цій польовій місцевості височіється скала "Льоньчина". Старожил села Кісіль Петро 1924р.н. переповідає, що на цій скаті жив Льонька мав свою Корчму.
На третьому кілометрі в сторону сусіднього села Вікна видніються скелі Івана Франка. Історичні дані свідчать, що великий каменяр, побувавши на цій місцевості полюбив її назавжди. В давнину ця скеля була така висока що в ясну сонячну погоду з неї було видно вежі Тернопільського костела.
          / За розповідями жителів села Остап’є Підволочиського р-ну/

 

Останнє редагування Субота, 02 січня 2021 10:44

Випадкова стаття

  • Крупа Марія Петрівна
    (з дому – Конопацька; 28.05.1946р., с.Рожиськ Підволочиського р-ну) – громадська діячка, мовознавець, педагог. Кандидат філологічних наук. Член Наукового…
    23/06/2011 - 05:черв.
  • Ляхович Мирослав Данилович
    (26.02.1927р., с.Колодіївка, нині Підволочиського р-ну) - культосвітній діяч, диригент, самодіяльний композитор, педагог. Почесна Грамота Президії ВР УРСР (1965р.).…
    11/05/2011 - 12:трав.

Контакти

  • homeПідволочиська Центральна Бібліотека
  • phone(03543) 2-10-38, 2-25-41
  • mailbiblioteka_pidvol@ukr.net
  • map вул. Шевченка, 7, м. Підволочиськ
  •          Тернопільська область, Україна 47800

Пошук