Легенди (20)
Мальовниче село Клебанівка розкинулось між двома пагорбами. З покоління в покоління його жителі передають багато легенд та переказів. Найбільше легенд про напад татаро-монгольських орд, про калину, як символ України, про вірне кохання, про зраду і помсту.
Старожили розповідають, що перший житель села поселився тут на ім`я Клебан. Від його імені і пішла назва села – Клебанівка.
Той замок, що тепер його рештки є в Токах, то за польського королівства належав панам, що жили в Ожигівцях. Токи, то властиво, мали господарські будови і замок. У підземеллях того замку мучилася не одна чесна людина. Бо ті пани, що їх дідько видумав на людську біду, напосідалися на того мужика, як хотіли. І вліті, і взимі, і перед Спаса і по Спасі не було від них спасу.
Старий Хміль розказував, що замок у Токах був високий і моцний. Ще хлопцем він бачив, що навколо замку були рови з водою десь до двадцять п'ять метрів глибини. Казав, що останній раз той замок брав Данило Нечай з козаками. Об'їхав здалеку Нечай на коні той замок, виїхав на горбок та добре обдивився, розміркував, а вночі напав.
Жили собі в селі Полупанівці бідаки чорні Тодошко і Настя. Вік прожили бездітними, день і ніч робили тяжко, а статків ніяких не мали.
Раз поїхали обоє в Збараж з просом і гречкою на торги. І добре вторгували. Вертають додому раді-раденькі, і впросив Тодошко жінку заїхати до корчми "Веселої". Чи довго був, чи ні, але вийшов відти Тодошко таки веселенький. Гейкнув на коні, і потягнулися додому. Від'їхали пару метрів, і зачав хлоп пісні співати та хвалитися розумом. Настя вже його і лупить по крижах, але ніц не помогло. Тим часом кобилиці сухі, як терлиці, звернули з дороги у фосу і скубали вигорілі корінці трави.
З болотистих сіножатей, званих збручами, із безодні Зелена Криниця, що на околиці Щаснівки, виплила річка Збруч.
...Ой багато дива, а то й горя бачила на довгім віку Зелена Криниця. Бо ж проходили біля неї і болючі людям стежки Чорного татарського шляху. Скільки не кривдили, не толочили криницю ворожі навали, а вона разом з людьми оживала і заквітчувалася ярою Зеленню.
Збили кіньми Зелену Криницю ватаги хана Батия. І загнівалася вона на злих вороженьків. Коли ж із спалених сіл Волині поверталася та дика орда, то зупинилася знову коло тої Безодні. Висохла вона, віддала воду рідній землиці, ледь сльозила у своїм горі.
- Не дам ворогові води, - прошептала квітам безодня. Розлючений хан кричав на все горло:
- Засипати криницю землею, затоптати кіньми, щоб і сліду не стало.
Продає раз циган у Скалаті на ярмарку кожух. Підходит до него Панталаха і питає:
- Скілько просиш за той кожушок?
- Всі гроші, як не жартуєш, — смієсе той.
- Не звик'єм сє бавити, — гонорово каже хлоп і витягає цілу пачку ринських. - Продав'єм добре свою кузню, то си хочу придбати кожух.
Циган, як завидів стілько грошей, то мало му очі не вилізли. Зібралисє люди. А хлоп ті гроші пхає до кишені свої старенької опанчі і мне той кожух руками. Потім бере сє роздягає і мовит циганови:
- Потримай-но мою опанчу. Сам бере кожух і вдягаєтьсє.
Циган з том опанчом боком - боком і драла.
Був час на землі, коли поміж квітами почалися незгоди.
Запишалися Лілія, Тюльпан, Півонія, Нарцис, Троянда, що тільки вони потрібні людям, бо приносять їм насолоду своєю красою і незрівнянними пахощами.
- Нащо засмічувати землю отим сміттям: Любистком, Волошками, Барвінком, Деревієм, Незабудками. Ні вигляду, ні запаху. Вся земля має цвісти нами, - категорично розсудили пишні квіти.
Почалася справжня квіткова війна, і багато квіту назавжди пропало з лиця землі.
Зібралися якось післанці всіх квіткових родів та й пішли до Бога на раду. Кожний доказував Богові свою правоту. Суперечкам не було кінця. Одні брали красою, а інші - лікувальними властивостями. Лише одна безіменна квіточка сиділа мовчки і не обзивалася навіть словом. Вислухав усіх Бог.
Ще десь у вісімнадцятому віці жив у місті Скалаті молодий коваль. Ніхто не знав, якого він роду і звідки прийшов. Але мав якісь грошенята і збудував собі кузню неподалік від ринку. Кузня була маленька, а коваль великий на зріст і мав велику силу. Повідають, що в якийсь ярмарковий день завели хлопці на людях бійку. То той коваль п'ятьох чи шістьох повикидав на крамарські ятки. Ті мусили просити, щоб поскидав їх, бо не могли самі дати ради.
Коваль робив людям завіси і ретяжі до дверей, ладив замки, робив ключі і з того жив. Але скалатським крамарам то було не до душі, що якийсь зайда перебив їм ґешефті. Чого перебив? Бо продавав він свій товар за таку ціну, яку давали люди. А як приходив хто з багачів, то відмовлявся або загинав високу ціну. Жив бідно, сім'ї не заводив, жартував над крамарями, а ті за те, назвали його Панталахою.
А діялось то таки того року, коли наш письменник і оборонець Іван Франко прибув у село Заднишківку на передвиборне віче. Його тут вельми виглядали. Хотіли почути від нього про оту гірку правду хлопську, що поневірялась у цісарята панів вельможних за тої небіжки Австрії. Кортіло знати, чи ще довго правда буде насподі, а неправда буде ходити верхом по людських головах. Бо ж тих кривд було ого-го. І від пана цісаря, і екзекуторіві (1), і шандалів (2). Не зібрав би їх, правду кажу, і в сто мішків. Бо як тоді казали: біда біду перебуде, одна мине — десять буде.
Отож приїхав Франко на возі під наше село. Попросив зупинити конята, зліз та й каже: "До народу треба йти тільки пішком". На краю села на Франка вже чекали. Попросили його зайти до господи, щоб трохи пообідати. Тільки присів наш письменник до стола і взяв до рук пива свіжого, щоб спинити спрагу з дороги. Тут хтось дав знати, що прибули шандарі в село і чей же схочуть затримати Франка, бо таке, знаєте, вже траплялося.
Село Остап'є.
Колись тут плескались води Сарматського моря, а потім мої предки облюбували собі місце для проживання під мальовничими скалами, мабуть, розуміючи красу довкілля. Багато років тому село Остап'є було маленьке, зі всіх сторін оточене непрохідними заростями, лісами. Дуби у лісах були такі, що п'ять чоловіків, узявшись за руки, не могли їх обійняти.
Ходять легенди, що в тих заростях жили люди, яких ніхто не бачив. У селі їх називали богинями і дуже боялися. Вони ж старалися не показуватися людям на очі. В тихі місячні ночі до поселення доносилися звуки хлюпання води, було чути сміх, крик, плач. Люди ніколи близько не підходили до тих місць. Але особливо пильнували своїх дітей, бо були випадки, що вони обмінювали гарних дітей на поганих. Поступово люди вирубали ліс, будували хати, а вирубані ділянки використовували під посіви. Село розбудувалося, дивні люди кудись зникли, болота висихали, залишилися тільки прекрасні поля та скали.
Хтось дав знати, що понад Збручем снують крадькома татарські ватаги. І люди встигли втекти у ліси і вертеби. Вороги спалили злісно село, бо не застали в нім нікого, бісилися, що пропав добрий ясир. Уціліла тільки одна хата під лісом, де проживав один, як палець, столітній дід Остап.
Минула зла година, люди повернулися з лісів у спопеліле село. Хтось забіг до хати діда Остапа, який спокійно, як нічого не було, лежав на печі й читав грубу книжку. Витріщив очі на діда і здивувався, як він залишився живим.