Спинилася сварка з піснями тоді, як затріщав віз, зачепився за якесь залізо. Зліз Тодошко з воза і зачав обмацувати навпомацки. Велика ручка якась застрягла в землі і не вилізала. Тож Тодошко порпав землю якимось патиком. Жінка не втерпіла і сама пішла додому пішки. А Тодошко розпряг коней і пустив попасом по фосі, а сам порпав то залізо. Вже світало, як бідак докопав до залізної пачки і добре намоцувався, поки викотив наверх.
Сіріло ранком. І хлоп зобачив в стінці тої пачки замкову дірку.
- Каса?!
У голові його замакітрилось, і думав тепер, як витягти ту касу на віз. Стягнув гнійниці, кульпак і взявся тягти ту пачку по дошці. Впрів, як миш, а таки запхав кляту. Опанчею вкрив знахідку. І пішов по коні. Оглянувся, бо воно і стіни мають вуха. Кожний виставить ті песячі сліпи і все хоче знати.
Жінка ще спала. По-злодійськи під'їхав до стодоли і знов по гнійниці зіпхав касу за двері. Обматуляв у кутку її житним притерком (1) і старими лахами і пішов спати... По обіді, як, жінка пішла в поле, дістав сокиру , старий покавальцьований майзель і гримав у стодолі до вечора. Від жінки ховався, бо знав її довгий язик і ще сам не знав, що там лежить в тій пачці. Вже пальці пообдирав, гулі понабивав. Аж на третій день відчинилися дверцята. Тремтів всім тілом. Тодошко витягнув на світ Божий те, що там лежало: тут була царська золота корона, осипана камінцями-самоцвітами.
Вчув він голос жінки і хутко все сховав назад. А на другий день відбив один зуб від корони і пішов з ним до крамаря. Той вхопив золото, спробував на зуб і відрахував купу грошей. Додому вернувся Тодошко на новім возі з годованими конятами. Жінка випитувала, де взяв гроші, а він сміявся і казав, що знайшов. Не раз ще носив Тодошко кусочки з корони до шинкаря і зажив багачем. Всі випитують тайну ту, але жінка нічого не знає і аж сичить щодня на чоловіка. Дійшло, що перестала їсти варити і прати з хлопа. Тодошко був добрий і несмілий, то в корчму не ходив часто, бо боявся сп'яна виказати себе. Мав великі гроші, а ходив обдертим дідом, брудним і голодним. А Настя крутиться, мало її шляк не трафить, коло чоловіка і щодень якусь пакість придумує. То шило запхає в ліжко, то на лаві лишить залізко гаряче під шматою.
Дійшов хлоп до відчаю і в один день сказав жінці про своє добро. Показав корону. Зажили мирно. Але чи то довго в хаті до сварки? Щось не вгодила Настя, і вже горшки летять на бідну голову. Певно, припасував Тодошко на той раз жінці добре, бо лемент зняла на все село. Втекла Настя з хати до сестри і плакала ревно. Зі злості сказала сестрі про золоту корону. Сестра шепнула братовій, та кумі, кума Явдосі, та свасі... Вчула новину сорока і понесла над селом...
Заки кляв Тодошко свою долю і шукав жінку, до хати прийшли бляхарі (2) і наказали вести себе до стодоли. Не ридав Тодошко, як везли касу з двору, сам помагав вкинути на віз. А Настя, як дурна, рвала на собі волосся, кусала руки і перла за возом, аж впала. І вже більше не встала. Тріснуло серце від жалю за золотом.
Поховав Тодошко жінку на горі, навіть файний пам'ятник поставив, щоб люди не обсудили.
А в народі називають ту могилу — Дурною.
-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-
1. Солом'яний житній околіт.
2. Жандарми.
/Записав 1974 р. М. КРИЩУК у с. Колодіївка Підволочиського р-ну від Г. КАСІЯН, 66 р./
//Неопалима купина : легенди та перекази землі тернопільської . - Тернопіль : Джура, 2007